Новости
О нас
Просьбы о помощи
Просьбы о донорах
Просьбы молитв
Просьбы в файле
Стань донором
Статьи
Дети творят
Гостевая книга
Обратная связь
Форум
Наши партнеры
Наши банеры
Полезные ссылки
Фото-галерея
Консультации врача

* Будь ласка, допоможіть закрити борг, через який ми більше не можемо замовляти ліки у аптеки
* Новости отделения. Очень нужна ваша помощь.
* Ковалёва Ксюша
* Владислав Гаврилевич. Контрольное КТ - цена 4500 грн. Помогите!
* Вика Зайцева: я в сотый раз опять начну сначала

* Нейт Бэгли: Серьезно, в чем смысл брака?
* Жители Сан-Франциско своей добротой помогли ребенку победить рак (фото)
* Петр Пухниченко. Реальный герой нашего времени оказался "за бортом" жизни.
* Иерей Спартесный Игорь: Как мой брак чуть не развалился, и что его спасло
* Протоиерей Федор Бородин: «Я развожусь, но покажите обет, который я нарушаю»

* Гезик Иван
* Тютюнник Алексей
* Швая Сергій
* Лепуга Інна
* Кравчук Станіслав
* Нестерук Андрей
* Лесняк Алексей
* Дворниченко Егор
* Ниженец Тихон
* Кибец Ростислав

* Київська обласна лікарня. Потрібні донори-чоловіки з А(ІІ) Rh+!
* Терміново на завтра 1+ на тромбоконцентрат
* Охматдит. Терміново потрібні донори з В(ІІІ) Rh+/-!

<Мониторинг тем>
<Монитор сообщений>
* Медрол 4мг 100 шт
* Тасигна от Novartis
* Продається Оксаліплатин-Кабі виробництва Європа
* Продам Космеген ( дактиномицин ) 3000 грн.
* Аня Кившик. €50000 евро за 10 дней!
* Продам наборы для сбора тромбоконцентрата
* Продам Стиварга (Stivarga) Регорафениб (regorafenib)
* лекарства для эко
* Продам Екземестан-Виста 25 мг
* Светочка Ходченко, 1 год - Накормить ребёнка!

Рассылка от партнеров

Регистрация
Логин:
Пароль:
Запомнить меня  
Забыли пароль?

Статьи -> Главная -> Люди, які вилікувалися від раку
Статьи >> Главная >> Люди, які вилікувалися від раку
  
 

Люди, які вилікувалися від раку

 

 15 лютого відзначають Всесвітній день онкохворої дитини.

The Village Україна разом із благодійним фондом «Таблеточки» розповідають про людей, які у підлітковому віці хворіли на рак і вилікувалися.

«ТАБЛЕТОЧКИ» – благодійний фонд, який захищає інтереси дітей з онкологічними захворюваннями та їх сімей в Україні. Фонд надає адресну, паліативну і психологічну допомогу дітям та їхнім сім'ям. За 6 років роботи більше 7 000 дітей отримали допомогу фонду в розмірі понад 100 млн грн.

 ДОПОМАГАЙТЕ

Люда Макушева

22 роки, у 14-15 років лікувалася від гострого лімфобластного лейкозу


Насправді проблеми – це уроки, які допоможуть нам морально вирости.

Діагноз

Я була на морі та відчула, як мені різко стало дуже погано: постійно хотіла пити і спати. Повернулася додому і почала ходити по лікарях. Спочатку казали, що в мене проблеми із печінкою та жовчним міхуром. У цей момент я втрачаю вагу: за місяць скинула 10-12 кілограмів.

Моя вчителька зі школи помітила, що я не активна та сплю на уроках. Вона розповіла про це мамі. Тоді ми поїхали до Одеси на обстеження до гастроентеролога. Він відразу сказав, що нам не до нього. Скерував до 17 кабінету – до гематолога. Я тоді не знала, що таке гематологія і що вона пов’язана з кров’ю та онкозахворюванням.

Лікарка відразу сказала, що я її пацієнтка, відіслала на аналізи. Коли мене поклали до лікарні в Одесі, я зраділа, що нарешті посплю. Але батьки сказали, що треба до Києва.

Не було страшно. Батьки до останнього не говорили, що зі мною. Коли мене поклали в «Охматдит», мама розказала, що в мене рак крові. Думала, що це на місяць-два, а не на два роки. Це ж був 9 клас: шкільні свята та випускний.

Я сприймала лейкоз як звичайний грип або ангіну. Тільки зараз розумію, що рак – це підступна хвороба.

 

 

 

 

Реакція

Батьки були ніякі. Я розумію це тепер, тоді здавалося, що вони просто хочуть спати. Вони повторювали, що я боєць. До того я займалася спортом – карате. Була бронзовою призеркою світу. Розповідали смішні історії, коли бачили, що я починаю хандрити. Я думала, що завжди була з чудовим настроєм, але мама пригадує інше. Вона пам’ятає, як я плакала, гиркала на неї, депресувала. Я намагалася тримати позитивну ноту, адже настрій моїх батьків залежав від мого.

У мене є старша сестра та молодший брат. Боялася, що вони постраждають найбільше, бо мама весь час була зі мною. Але я марно переживала. Одного разу вони зробили мені подарунок: приїхали до мене разом із татом і котом. Це були найкращі дні мого життя.

Для лікарів я звичайна пацієнтка. Іноді мені вдавалося їх розвеселити. Був випадок, коли у мене на лобі з’явилася пляма. У мене впав рівень тромбоцитів, тому дуже свербів лоб. Я почухала його подушкою, а не рукою, і через це з’явилася гематома. Мене оглядали два лікарі вищої категорії і не могли зрозуміти, що трапилося. Усі сміялися.

Знайомі дізналися відразу. Я із села, там такі новини надзвичайно швидко розлітаються. Деякі знайомі перестали спілкуватися, їм знадобилися роки, щоб відійти від цього. Деякі стали найкращими друзями. Бачилися лише, коли я з Києва приїжджала. Приходили до мене додому по одному і в масках.

 Я сприймала лейкоз як звичайний грип або ангіну. Тільки зараз розумію, що рак – це підступна хвороба.

Лікування

Після хіміотерапії було погано. Розуміла, що немає жодних сил і я просто існую. Перебуваю серед чотирьох стін, не можу нікуди виходити, не маю імунітету. Починає випадати волосся, особливо боляче на голові. Я просила маму обстригти його. Зараз думаю, що треба було пофарбуватися, зробити дреди і хай вони випадали б шматками.

Мені подарували рожевий халат з ведмедиками, а я ж була пацанка. Тоді я вирішила, коли буду лиса, то намалюю на голові смайлик, одягну цей халат і так ходитиму лікарнею. Зрештою, я просто носила білий халат.

Одного разу ми пішли до парку КПІ. Від лікарні до парку 10 хвилин пішки, але в мене прогулянка зайняла годину. Я тоді зовсім не хотіла гуляти, лише спати. Ми більше так не експериментували.

Почала багато читати й вишивати. Разом із волонтерами займалася арт-терапією та англійською мовою. Вісім місяців я лежала у лікарні. Навчання мало продовжуватися, але його майже не було. Згодом перебувала вдома та пила хімію в пігулках. Мені зробили індивідуальне навчання. Розумію, що втратила багато знань зі школи та відвикла від навчання загалом.

Я познайомилася з Оксаною Анатоліївною Корчинською. У мене якраз був період депресії. Вона тоді сказала, що я думаю, чому це зі мною, а треба думати інакше – для чого це зі мною. З’явилося розуміння, що мій стан залежить від моїх думок. Усе почало змінюватися: пішов прогрес у лікуванні, була ремісія (рівень ракових клітин у нормі).

Було важко повернутися до звичайного життя. Розуміла, що на мене звертають увагу. Я виділялася: худі ноги, руки, а від гормонів виросло обличчя та живіт. Хотілося сказати: «Не дивіться на мене». Спочатку я носила перуку, через два місяці перестала. Не хотіла себе обманювати.Тоді не здавалося ходити без перуки сміливим кроком.

 Мій стан залежить від моїх думок

Уроки

Я рада, що хворіла. Це змусило повністю переглянути ставлення до життя. Тоді я була підлітком і вважала, що батьки мене взагалі не люблять. Хвороба стала подарунком долі. Я зрозуміла, як сильно вони мене люблять. Життя перестало здаватися сірим. Усе залежить від того, яким я його зроблю. Я спокійно говорю про рак. Це досвід, яким треба ділитися.

Почала простіше дивитися на життя та у всьому шукати тільки хороше. Насправді проблеми – це уроки, які допоможуть нам морально вирости. Немає нічого поганого в запізненні на автобус. Отже, буде щось цікавіше, підеш пити каву з незнайомими людьми.

Довелося відмовитися від активного життя. Воно має бути активним, але не таким, як раніше. Буду шукати спокійніші заняття. Відмовилася від спонтанності. Я – експресивна людина, якщо хочу щось змінити – змінюю відразу. Після хвороби почала відчувати енергетику людей. Люблю заряджати оточення, щоб нам разом захотілося перевернути світ.

У «Божественній комедії» Данте 7 кіл пекла. Ми через усі пройшли. Я була в реанімації, мені надколювали легеню, відкачували звідти кров. Виходить пекло, чистилище, нове життя. Коли я починаю сумувати, нагадую собі: є люди, які борються за життя, а в тебе просто проблеми з навчанням.

 

 

 

 

Що тепер

Навчаюся у КНУКіМ на факультеті готельно-ресторанної справи. Працюю офіціанткою та room service в готелі InterContinental. У вільний час намагаюся повернути спортивну форму, займаюся танцями – тверком.

Займаюся волонтерством із фондом «Таблеточки». Ми ходимо до «Охматдиту» і спілкуємося з підлітками, які хворіють, які у депресії. Хоча я не пам’ятаю, хто мене витягував із такого стану. Було багато людей, і вони потрохи вкладали щось своє у мене. Тепер я це роблю для інших.

Поки хворіла, бажання постійно змінювалися. Хотіла бути актрисою, телеведучою, дикторкою, археологинею, лікаркою, продюсеркою. Тепер хочу отримати бакалавра, трохи відпочити й піти на магістратуру, щоб потім можна було викладати.

Часто мрію про море, уявляю, як вдихаю його запах. Перший рік після хвороби не можна було купатися, а це важко для людини, яка виросла біля моря.

 Люблю заряджати оточення, щоб нам разом захотілося перевернути світ

Аліна Коляда

21 рік, у 14-15 років лікувалася від гострого лімфобластного лейкозу


У 21 столітті рак – не вирок. І я стала підтвердженням цього.

Діагноз

Жодних ознак захворювання не було. Я проходила медкомісію в школі, і рак виявили аналізи. Мене спрямували до онкологічного відділення в Полтаві. Провела там три місяці, і відправили до Києва, бо моя хвороба не лікується в Полтаві.

Із часом розумію, що я хворіла не просто на грип чи простуду. Це серйозно, і з раком треба боротися. Спершу я багато плакала через дрібниці: у мене випаде волосся, я пропущу школу. Тоді ще не усвідомлювала саму хворобу, не вірила, що таке може бути зі мною.

Лікувалася у Києві протягом дев’яти місяців. Мене обурювало, що я пропускаю навчання. Я ж була старостою класу протягом семи років. Перші місяці лікування не було агресивним, можна було виходити з палати. Проте у мене розвинулася апатія і я сиділа на місці. Поступово налаштувала себе, що вилікуюся. Жодної думки про смерть не було.

 

 

 

 

Реакція

Мама не показувала, але їй було важко. Вона завжди була поруч і нагадувала, що все добре. Саме мама допомогла вийти зі стану апатії. У Києві навчався мій старший брат. Він відвідував мене і не давав опускати руки.

На той момент друзі не розуміли, що зі мною. Спочатку вони питали, як у мене справи, та цікавилися, коли повернуся до школи. Коли я приїжджала додому, мене відвідували родичі, із друзів мало хто приходив.

Лікарі не робили з хвороби трагедії. Вони спілкувалися зі мною як зі звичайною дитиною. Усміхалися, питали, як справи, підтримували спілкування, а не просто виписали ліки і пішли.

 Спершу я багато плакала через дрібниці: у мене випаде волосся, я пропущу школу

Лікування

У той час, коли я лікувалася, у відділені були всі діти. Спершу почувалася некомфортно і майже весь час сиділа у палаті. Себе треба відволікати. Читала книгу про те, що думки матеріальні, вона налаштувала на позитивну хвилю. Почала займатися рукоділлям та малюванням. Я робила брелоки на ключі із бісеру та дарувала їх.

Намагалася щодня проводити час у тиші. Мені треба було самій дійти до розуміння, що хвороба пройде. У 21 столітті рак – не вирок. І я стала підтвердженням цього.

Спочатку важко повернутися до звичайного життя. Я лиса, у перуці, повненька. Не можна з’являтися на сонці, треба сидіти вдома, а я активна по життю. Довелося трохи потерпіти, все одно рано чи пізно це закінчилося б.

 Мені треба було самій дійти до розуміння, що хвороба пройде

Уроки

Хвороба – це поштовх. Я перестала бути наївною дитиною. Почала цінувати кожен день, жити тут і зараз, не будувати планів. Стараюся відганяти негативні думки та емоції.

Якщо б не хвороба, я не знайшла б свою найкращу подругу, з якою познайомилася під час реабілітації в Німеччині.

 

 

 

 

Що тепер

Навчаюся в медичному університеті Богомольця на провізора. Працюю за спеціальністю в аптеці. Займатися медициною вирішила вже після хвороби. Мені подобається, що лікарі спілкуються з іншими та допомагають вирішувати проблеми.

Після гормонів я набрала вагу. Тоді поставила собі ціль – схуднути. Почала поступово: у лікарні було важко піднятися на 2 поверх, але я піднімалася, це була розминка. Після виписки пішла в спортзал і продовжую займатися зараз.

Мені не важко згадувати період лікування, але я не бачу сенсу весь час про це говорити. Я вилікувалася – це головне.

Я не будувала плани, поки хворіла. Знала, що треба вилікуватися, а далі розберемося.

Глобально не думаю. Єдине, є мрія відкрити кав’ярню у рідному місті Пирятині. Мені подобається кава і те, як її готують. У професійній сфері планую надалі займатися фармацептією.

 Мені не важко згадувати період лікування, але я не бачу сенсу весь час про це говорити

Анастасія Аветисян

20 років, у 15 років лікувалася від госторого лімфобластного лейкозу


Здається, що до хвороби я взагалі не жила. Я помітила, яке життя різноманітне.

Діагноз

Я довго хворіла: висока температура трималася більше місяця. У Луганську не могли поставити діагноз, тому разом із мамою поїхали до Києва. Обстежили і сказали, що рак.

Я взагалі не розуміла, що відбувається. Чому я у цьому приміщенні з цими людьми. Навколо були всі лисі. Я все заперечувала. Почала розпитувати про хворобу в інших, періодично ставало страшно. Тоді мама заспокоювала, у всіх різні захворювання, із тобою буде не так.

У мене не було стану апатії чи депресії. Якщо зараз запитати лікарів, які працювали зі мною, вони підтвердять, що усі 4 місяці я бігала з крапельницею у пошуках, із ким поспілкуватися. Бути наодинці не хотілося.

 

 

 

 

Реакція

Я не пам’ятаю, якою була реакція мами. Ще в Луганську говорили про можливість раку. Остаточний діагноз не став для неї цілковитою несподіванкою. Блоки лікування були розподілені так, що ми з мамою проводили два тижні в Києві, два тижні вдома. Там залишилися молодший брат із сестрою та батько.

Друзі знали про хворобу. Коли я приїжджала додому, вони мене відвідували. На вулицю не ходила, бо зима і я носила перуку. Це не хотілося афішувати. Мені здавалося, що ніхто не розумів, що це перука. Моє волосся кучеряве, а тоді було чорне та рівне.

Моя лікарка Лариса Анатоліївна Пересада тепло до мене ставилася. Я завжди на неї чекала. Цікавилася, як справи, раділа, що я така весела. Зараз хотіла б із нею поспілкуватися, щоб вона побачила мене теперішню.

 Я взагалі не розуміла, що відбувається. Чому я у цьому приміщенні з цими людьми.

Лікування

Утоми і сонливості не було. Я могла кроси бігати, що і робила разом із крапельницею між поверхами. Іноді вишивала бісером перед сном, щоб утамувати емоції.

У продуктах обмеження не було. Мені навіть треба було їсти червону рибу та пити пиво для підвищення гемоглобіну. На Новий рік мені купили пиво, я його понюхала і відмовилася. Краще вже червона риба.

Я була позбавлена сонця. Мені й досі не можна засмагати, ходити тільки в затінку. Мама весь час про це нагадує. Солярію я позбавлена до кінця життя, але це не засмучує.

Із мамою ходили в кіно, на ковзанку, на роледром, їли піцу. Увесь час гуляли парками, відвідували кафешки. Я ж до того не була в Києві. Я любила спостерігати за літаками в Жулянах. Навіть мріяла стати стюардесою. Я весь час писала про небо, малювала літаки, фотографувала літаки. Вони мене заспокоювали.

Мені не довелося повертатися до звичайного життя. Я пішла до школи, волосся відростало, щоки здувалися.

 Не згадую період лікування як особливий етап життя

Уроки

Здається, що до хвороби я взагалі не жила. Я помітила, яке життя різноманітне. Радію всьому новому, навіть незнайомій вулиці в Києві. До хвороби я ні про що не замислювалася. Звичайне життя: їздила на канікули до бабусі, ходила до школи.

Рак не вплинув на мене негативно, лише позитивно. Якщо б не хвороба, я не поїхала б до Німеччини у табір. Не поїхала б на навчання до Києва. Мої батьки консервативні і не відпустили б дитину до незнайомого міста.

 

 

 

 

Що тепер

Навчаюся в НПУ імені Драгоманова на 3 курсі іноземної філології. За дипломом буду вчителькою англійської мови та літератури. У мене багато педагогіки, буду знати, як виховувати своїх дітей. Бо працювати за спеціальністю не хочу.

Тимчасово працюю консультанткою-стилісткою у магазині вечірніх суконь. Узагалі я хочу спробувати себе у різних напрямках: SMM, журналістика. Дякую інтернету, що тепер не треба закінчувати десятки вишів.

Я не вважаю себе онкохворою дитиною. Не згадую період лікування як особливий етап життя. Це так само, як розбити коліно, усе пам’ятати не будеш. Про хворобу говорю спокійно, але не бачу потреби згадувати про неї спеціально. Зараз відчуваю, як це класно бути здоровою. Люблю своє тіло і здоров’я загалом. Чай з малиною п’ю, бо смачно. Розумію, що організм один і ти маєш піклуватися про нього та любити його.

Зараз нічого не планую. Довіряю потоку та свободі, подивлюся, куди занесе. Це такий стиль життя. Хоча варто вже знати щось конкретно. Я у пошуках себе…

Знаю, що хочу подорожувати та відкривати для себе світ. Навчитися кататися на сноуборді та побачити північне сяйво.

ДЯКУЄМО CALL ME CACAO ЗА МІСЦЕ ДЛЯ ЗЙОМКИ

 

Посилання

 

(хуже) 1 2 3 4 5 (лучше) 
 
15.02.18 16:34 by admin


Marina Vladi16.02.18 23:11

Очень хорошо что такие люди есть и их немало.Как говорится,дай Бог здоровья..
 


Ваш комментарий к статье "Люди, які вилікувалися від раку"
Имя*
(max. 40 символов):
Email:
Сообщение*
(max. 6000 символов, осталось ):
Оформление текста: [b]Жирный[/b] [i]Курсив[/i] [u]Подчёркнутый[/u]


Все категории :: Последние статьи