Новости
О нас
Просьбы о помощи
Просьбы о донорах
Просьбы молитв
Просьбы в файле
Стань донором
Статьи
Дети творят
Гостевая книга
Обратная связь
Форум
Наши партнеры
Наши банеры
Полезные ссылки
Фото-галерея
Консультации врача

* Нестерук Андрей. «$12000 долларов для Новогоднего чуда!»
* Громовая Юля. Повторная просьба.
* Шаманский Дима. Повторная просьба.
* Винница : 9 дней и детские нужды в 30482 грн... Нуждаемся в вашей помощи !
* Архипец Наташенька - рецидив

* Нейт Бэгли: Серьезно, в чем смысл брака?
* Жители Сан-Франциско своей добротой помогли ребенку победить рак (фото)
* Петр Пухниченко. Реальный герой нашего времени оказался "за бортом" жизни.
* Иерей Спартесный Игорь: Как мой брак чуть не развалился, и что его спасло
* Протоиерей Федор Бородин: «Я развожусь, но покажите обет, который я нарушаю»

* Гезик Иван
* Тютюнник Алексей
* Швая Сергій
* Лепуга Інна
* Кравчук Станіслав
* Нестерук Андрей
* Лесняк Алексей
* Дворниченко Егор
* Ниженец Тихон
* Кибец Ростислав

* Київська обласна лікарня. Потрібні донори-чоловіки з А(ІІ) Rh+!
* Терміново на завтра 1+ на тромбоконцентрат
* Охматдит. Терміново потрібні донори з В(ІІІ) Rh+/-!

<Мониторинг тем>
<Монитор сообщений>
* СИНЕСТРОЛ 2% (20г)
* Медрол 4мг 100 шт
* Тасигна от Novartis
* Продається Оксаліплатин-Кабі виробництва Європа
* Продам Космеген ( дактиномицин ) 3000 грн.
* Аня Кившик. €50000 евро за 10 дней!
* Продам наборы для сбора тромбоконцентрата
* Продам Стиварга (Stivarga) Регорафениб (regorafenib)
* лекарства для эко
* Продам Екземестан-Виста 25 мг

Рассылка от партнеров

Регистрация
Логин:
Пароль:
Запомнить меня  
Забыли пароль?

Статьи -> Главная -> Маргарита Тулуп: Лікар клоун
Статьи >> Главная >> Маргарита Тулуп: Лікар клоун
  
 

Маргарита Тулуп: Лікар клоун

 

Я заплющую очі, стою на місці і падаю в темряву. Мене ловлять і знову розхитують. Говорю тарабарською, примушуючи мого партнера тренувати фантазію і вигадувати історію – “перекладати” моє безсенсове і незрозуміле лепетання. Кривляюся хвилину – час іде дуже повільно – розслаблюю м’язи обличчя, видаю різні звуки, чим викликаю реготання інших. Насправді я боюся бути смішною і дурноватою так само, як цього бояться ще п’ятеро людей поруч зі мною. Завтра ми одягнемо червоні поролонові носи, розфарбовані різноколорові медичні халати і зайдемо в Рівненську обласну дитячу лікарню.

У 18 років американець Патч Адамс намагався тричі покінчити життя самогубством. Врешті, потрапивши в психлікарню, він вирішив заснувати безкоштовну лікарню для всіх бажаючих. Так з’явився “Інситут доброго здоров’я” (Gesundheit) – медико-екологічне поселення в Вірджинії, яке покращувало стан пацієнтів спостереженням за природою, розвагами і головне – сміхом. Патч Адамс став лікарем і заснував те, без чого тепер важко уявити медичні заклади Європи – лікарняну клоунаду. “Дехто думає, ніби Патч вважає, що гумор – найкращі ліки, але насправді найкращі ліки – дружба”, – написано на офіційному сайті доктора.

В Україні лікарняні клоуни, як регулярний волонтерський рух, з'явилися сім років тому саме в Рівному. Тоді два друга Тарас Обоїста і Артем Алєксєєв почали приходити до пацієнтів обласної дитячої лікарні. Тепер клоуни-волонтери є в інших великих містах, рівняни навчають нових клоунів по Україні, але й досі залишаються одними із небагатьох, хто ходить до дітей мінімум раз на тиждень.

Артем Алєксєєв

10 відділень, серед яких онкогематологічне, травматологічне, хірургічне і неврологічне та інколи ізолятор. В деяких відділеннях клоуни – єдині сторонні люди, бо інші волонтери до дітей не приходять. За минулий рік вони зайшли в лікарню 170 разів, від початку цього вже більше ста.

– Лікарняні клоуни схожі на вуличних, бо в їх професії 90% – імпровізація. В лікарні йде війна за життя між дитиною і хворобою. Лікарі – штаб, батьки і волонтери підносять снаряди, а клоуни підтримують дух, – говорить Артем Алєксєєв. У лікарні діти знають його як Тьому. Окрім того, що зараз він координує роботу рівненських клоунів, Артем працює керівником театральної студії в школі.

– Ми не йдемо в лікарню веселити, ми йдемо приділити увагу, – пояснює його напарник Юра.

Юрій Яцюк

У клоунаду він прийшов чотири роки тому. Для дітей онкогематологічного відділення він – працівник благодійного фонду на підтримку дітей з онкологією “Скарбниця надії”. Для дітей поза ним – пузатий клоун Пончик з похідкою перевальцем.

Артем і Юра називають клоунів “громовідводом для дітей та батьків” і люблять розповідати історії про те, як спрацьовує їх робота.

– Ми хочемо вигнати з наших лікарень совок. Прихід в кожне нове відділення – це спочатку боротьба з лікарями, медсестрами, санітарками, які часом сварять нас за те, що ми “залили підлогу бульками”, “інфекцію принесли”, “шум розвели”. Зараз ми працюємо лише в обласній лікарні, але є ще міська, скоро відкриється паліативне відділення. Лікарі інших закладів запрошують нас до себе. Ми б і раді, але у нас немає головного ресурсу – людей, – говорить Артем.

Ніс як захист

На килимі у колі сидять п'ятеро абсолютно різних людей: актриса театру, безробітний сусід Юри, домогосподарка, яка відправила дитину до бабусі в село, кадровик, вчителька. Усі вони хочуть стати лікарняними клоунами і впродовж наступних двох днів будуть проходити тренінг: лежати на підлозі, реготати, кривлятися, вдавати з себе хворих, вчитися довіряти, говорити, розпитувати Артема, Юру, Антона і Юлю, боротися зі своїми страхами і налаштовуватися на свій перший вихід у дитячі відділення.

Юрій (справа), Юля та Антон
Юрій (справа), Юля та Антон

“Тільки не жалійте дітей. Це перше правило”, – тихо говорить постійна волонтерка Юля.

Вона знає, що відчувають ті, хто опинився на довготривалому лікуванні. Вона сама раніше була на їх місці. У 14 років у дівчини виявили злоякісне новоутворення – лімфому четвертої стадії. На рік її домом стала лікарняна палата, в яку до неї час від часу, крім рідних, друзів і лікарів, приходив клоун Тьома: “Я, як підліток, клоунів не дуже сприймала, але мені важливо було знати, що вони прийдуть. З раком самому не впоратись”, – говорить Юля.

Вона виграла свій бій – ввійшла в ремісію, закінчила школу і зараз вчиться на логопеда. Рік тому вона прийшла на тренінг з лікарняної клоунади і залишилася. Червоний ніс, шляпа, два хвостики і підтяжки перетворюють її на Бульку мінімум раз на тиждень.

– Я хочу показати, що рак – не вирок. Хоча більшість тих, хто вилікувався, прагнуть назавжди забути про лікарню, я настільки звикла до онковідділення, що не уявляю своє життя без нього. Я просто добре розумію пацієнтів. Мене теж бісили білі халати і катетери в руках. Я теж не любила “тиху годину”. Мені теж було важко лягати спати і думати про те, що мій друг може не дожити до завтра. І я теж прокидалася і бачила порожню палату, а потім всі медики говорили мені: “Він поїхав додому”, а я розуміла – він помер.

– Тепер клоунада для тебе спосіб боротися з травмою?

– Можливо. Але це точно не спосіб заробити собі добру карму. Що би я робила, якби не клоунада? Треба бути чесною – якщо я перестану ходити у відділення, я не перестану цим жити. Немає такого дня, аби я не згадала, як боролася з раком. Після виходів мені часом буває морально важко, але бажання допомагати перемагає. Я роблю щось краще від усіх моїм психологічних травм. Було пару разів, коли я вийшла і розстроїлася. Просто я така, що всіх дітей по імені запам’ятовую, а цього робити не можна. Це – друге правило.

Клоун Модік
Клоун Модік

Окрім Юри і Артема, Юлю підтримує Антон – екс-пацієнт дитячого онковідділення, тепер клоун Модік. Йому 18, він займається бігом і модельним бізнесом, веде концерти, хоча три роки тому важив 80 кілограм і не міг зашнурувати кросівки. Антону теж буває страшно і ніяково, але він не може не повертатися в лікарню:

– Навіть якщо подумати про те, що не всі діти, до яких ти приходиш, можуть вилікуватися, важливо думати, що є велика різниця між тим, як помирати: одиноким і заплаканим або з посмішкою.

Після дводенних акторських тренінгів, в кінці дня, учасники за чаєм розповідають історії. Врешті доходить до обговорення виходів у відділення після смерті пацієнтів.

– Як ви це все морально витримуєте? – раптом запитує хтось.

– Ніс – це захист. Все, що відбувається у відділенні, відбувається з тим чудаком з носом. Але... ми кілька разів хотіли припинити. Була дівчинка, яку відправили помирати додому. Через місяць в лікарню повернулася її мама і подякувала нам за те, що вона два останні тижні свого життя всьому маленькому селу розказувала, що вона бачила справжніх клоунів. Після цього ми зрозуміли, що не маємо права залишити клоунаду.

Ввечері Юра повертається додому зі своїм сусідом, якого він привів на школу.

– А як ти сюда попав? – врешті запитує той.

– Випадково, – закурює Юра, – прийшов і залишився.

– Поняв, шо ти клоун?

– Поняв, шо я дибіл.

– В сенсі?

– Ну бо рік зі мною дівчата виходити не хотіли – я дерев’яний був. Потім потрохи почав себе шукати і, здається, знайшов, – говорить Юра і сідає в маршрутку.

Громовідвід

В Рівненській обласній лікарні волонтери збираються за півгодини до запланованого виходу. Вони стараються не обіцяти день, коли прийдуть, але якщо так станеться, то “вмри, але маєш бути”. Нещодавно їм віддали ключ від маленької кімнатки з окремим входом, із дверей якої можна потрапити просто в лікарню. Тут вони щоразу затримуються, щоб “проговорити вихід”.

У кімнаті дві шафи з речами, різнокольорові валізи, одна з яких вщент наповнена баночками з мильними бульками.

Юра одягає просторі картаті штани, гольф, білий халат з дитячими долонями і написом “Юрчик” на спині, окуляри без скла, а лисину прикриває маленькою в’язаною шапочкою. Артем дістає з шафи салатовий костюм і жовту шапку. Вони перетворюються на Пончіка і Тьому.

Першопрохідцям видають розмальовані дітьми яскраві медичні халати і червоні носи. Всі бризкають руки і черевики антисептиком. На мені залишаються дві різні шкарпетки, я беру з собою бульки “на всі випадки життя клоуна у лікарняних відділеннях”, а в кишеню кладу маленьку шарманку. “Чим глупіше, тим миліше. Вибивай і себе, і інших із зони комфорту”, – говорить Артем.

Клоуни вивчають світ через речі в лікарні, а тому майже не беруть з собою реквізиту. Вони працюють лише в палаті, з кожним особисто. Там можна вигадувати історії через повсякденні речі, уявляти і мріяти. Там капці перетворюються на мобільні телефони – тапкофони, крапельниці на power bank чи шпаківні, кульки на корону, звірів або мечі, телефони прикріплюються скотчем до швабри і робиться селфі-швабра.

Клоуни – одні з небагатьох в лікарні, хто обов’язково запитує дозволу, перш ніж ввійти в палату. Вони також дозволяють дитині бути головним і грають за її правилами. Саме тому вихід у відділення схожий на екзамен з акторської майстерності, де тобі за одну годину потрібно показати мінімум десять різних мініатюр.

Ми заходимо в першу палату з Пончіком, фактично заповзаємо під дощ із бульок. Перед нами маленький хлопчик на крапельниці, з мутними очима, з пов’язкою-сіткою на голові.

– Шо, підзаряжаєшся, малий? – підповзає до дитини Пончік, чим одразу викликає у неї усмішку. Побачивши це, мама відвертається від клоунів, прикриває рота рукою і ледь стримує сльози.

– Чого ревеш? – питає Пончік.

– Бо я просто так давно не бачила як він усміхається.

Пончік швидко робить ромашку із кульок і пропонує влаштувати “офіційну церемонію подяки мамі”. Під бульки і барабанний дріб хлопчик вручає квітку мамі і цілує її. Вона сміється і пропонує зробити селфі. Звучать аплодисменти.

У цей самий час у сусідньому онкогематологічному відділенні діти обмотують Тьому скотчем, валять на ліжко і починають на ньому стрибати.

– Мучають діти клоунів бідних, – зазирають у палату батьки і знову зачиняють двері.

– Саша, ти шо, по Тьомі ходила? – запитає потім тато трирічної дівчинки, яка лікується від онкології.

– Та, – відповість вона сором’язливо.

– Чого?

– Бо ми з ним гралися.

– А чим він так тобі подобається?

– Червооониий ніс. І шо він лисий.

Після виходу я знімаю з себе червоний ніс, білий халат і повертаюся в маленьку кімнатку, де збираються всі волонтери. Кипить чайник.

– Здавалося, що буде важче, – говорить один.

– Готувалася до більш серйозного, – підтримує інша.

– Сьогодні непоганий вихід, буває гірше. Інколи зайдеш, роздягнешся і тричі чайник закипить, поки ти сидиш, в одну точку дивишся і думаєш, – відповідає на це Артем.

Я повертаюся в кілька відділень, але без червоного носу мене тут ніхто не впізнає. Дізнаюся, що хлопчика, який подарував мамі квітку, звати Даня. І що три дні тому у нього була третя операція на мозку, після якої він перестав ставати на ноги. Він вже встиг розповісти всій родині про те, що до нього приходили клоуни, і відправити тату і своїм сестричкам селфі з ними: “Юрчик – настоящий клоун, а тьоті – переодіті”. Ми з мамою починаємо сміятися. Я згадую слова Юри: “Просто потрібно вірити в те, що робиш, діти то зразу викупають”.

– До того, як ви прийшли, він навіть говорити не хотів, – говорить мама Дані і запитує: – Ця робота не оплачується? А за що ж тоді вони кульки купляють?

– Це – волонтерська ініціатива, а кошти на дрібні речі дають благодійники.

– Я би так не змогла. В сенсі веселитися. Але вони можуть і вони – молодці.

“Буду тут лежати, щоб до мене ще приходили клоуни”, – повідомляє нам Даня, на що мама відповідає: “Давай краще ми звідси вийдемо і запросимо їх всіх додому”. Всі погоджуються з таким розвитком подій.

Вже коли я виходжу з відділення, на медичному посту мене зупиняє медсестра: “Вас шукала одна мама з восьмої палати, зайдіть”.

Заходжу. Біля дівчинки з переламаною рукою, підвішеній на хірургічній витяжці, зібралася вся родина.

– Ми просто хотіли вам подякувати і от, – мама простягає мені солодощі, – передайте вашим.

Виходжу з лікарні з трьома цукерками в руках.

Мені нарешті не страшно бути смішною і дурноватою у цьому червоному носі.

LB.ua
Фото: © Євгенія Петровська

(хуже) 1 2 3 4 5 (лучше) 
 
11.05.18 10:03 by Dmitry


Виктория04.06.18 01:14

Замечательная статья!Удивительные люди!Спасибо!А деткам выздоровления!!!!
 


Ваш комментарий к статье "Маргарита Тулуп: Лікар клоун "
Имя*
(max. 40 символов):
Email:
Сообщение*
(max. 6000 символов, осталось ):
Оформление текста: [b]Жирный[/b] [i]Курсив[/i] [u]Подчёркнутый[/u]


Все категории :: Последние статьи