Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

А. Ахматова

Хороші люди завше непомітні... Ось наприклад, моя люба бабуня… Її  вдома майже ніхто ніколи не помічав, попри те, все господарство на ній трималось. Як тільки приходять гості, завжди десь вона пропадає, сідають за стіл і тут її немає. Але насправді очевидно, що вона є всюди, і саме тому всі з легким серцем спокійно відпочивають, що вона без відпочинку, адже про все потрібно подбати, і щоб страву гарячою подати, і вчасно прибрати брудний посуд. Можливо, порівняння це недоречне, чи алегорія примітивна, однак православна Церква на всі Богородичні свята  пропонує на увагу прихожанам у храмах такі уривки з Євангелія від Луки, які змальовують особистість Богородиці саме в таких простих буденних фарбах.

Господь навідався в гості до Марфи з Марією і ось клопітлива господарочка Марфа звертається до Господа з докором на свою сестру, що та їй зовсім нічого не допомагає. Яка знайома ситуація, ми точнісінько так само думаємо, що все несемо на своїх плечах, і тому знемагаємо, і нікому нічого в цьому житті не потрібно… Але Господь не відповідає докором на докір, Він, звертаючись до Марфи, стримує її душевний порив Духом Святим, який є для нас хлібом небесним: «Марфо, Марфо, ти турбуєшся і клопочешся багато про що, але одне тільки потрібно, Марія ж обрала кращу частку, яка не відніметься від неї». Господь не протиставляє духовне душевному, а душевне тілесному, просто людина виснажується в земній праці, якщо перестає черпати сили в Бога. З іншого боку Марія не змогла б слухати Христа, якби Марфа не взяла на себе тілесний труд. Марія – то внутрішня праця душі, Марфа – зовнішній труд тіла. Богородиця одне з одним в своєму житті поєднала, а Господь освятив.

Ми нерідко з головою закопуємось у буденні справи, щоб забутись, не думати ні про що, або, намагаючись бути зразковим сім'янином чи співробітником, не залишаємо сил і часу для молитви. Ми немічні люди, і не маємо розсудливості щоб вивести золоту середину в житті, тому звертаємось до Богородиці і такими словами: "тимения (безлічі) изымающая дел". Будучи Матір'ю небесного Дитяти, Богородиця проводила клопітке і важке в ті часи життя пересічної жінки, при цьому не втрачаючи головного. Рівновага зовнішнього з внутрішнім в людській істоті без Бога неможлива. Ну хто з нас в житті не зітхав: «Боже, і коли буде той спокій?!». Моя бабуня все життя ось так зітхала, і якимось дивом все встигала і попорати по господарству, попрати, і їсти зготувати, а потім в Церкву бігла  на самий початок літургії. А я ходив до храму не завжди разом з нею, а дещо раніше, щоб встигнути на Часи, але нема чим тут пишатись, бо ж у мене на голові не висіло те ненаситне господарство. Вона одне робила і іншого не полишала, і ще й мене просила, коли їхав до дому з села: «Помолись за Марфу, а то в мене завше часу нема».

Євангелисти, описуючи життя свого Божественного Учителя, зовсім мало місця залишили для Його Матері, але в літургічному богослужбовому циклі ми щоразу до Неї звертаємось. В житті є безліч буденних речей, про які ми не говоримо, і про кропіткий повсякденний труд матері, яка не присідає біля дитини, не складають баллад та віршів. Але без матері життя сім'ї неможливе. Церква живе життям тих, в Кого вірить, Писання, відштовхуючись від того як було, говорить про тих, хто нині живе Духом Святим з нами. Тексти євангелістів – то не розкопки забутих слів про давно забутих людей, а живий опис живого Бога і тих, хто живе, а бо намагається жити в Ньому. Церква в Писанні не описує все достеменно, а залишає лишень якісь риси своєї сімейної традиції виховання людини.

Ось, наприклад, в Кані Галілейській  прості скромні люди поділилися з Марією своїм жалем: свято продовжується, а вина вже нема. Матір, зрозуміло, розділила скорботу з Сином, так буває в звичайному житті, хоча на подібні буденні речі Божественному Вчителю здавалось би й не варто було звертати увагу. Однак не буває небесного без земного, і тільки як добре вкорінишся вглиб ґрунту, тоді й високо виростеш в небо. Між земним і небесним Божа Матір Свій покров простирає, для Неї все важливо і дрібниць для Бога не буває. Син Марії відповідає «Відійди від Мене, жінко..», а Матір натомість каже «робіть все, що Він вам скаже». Здається, тут протиріччя, Господь ніби  матір Свою ставить на належне людині місце, пам’ятай, мовляв, хто ти є , а хто Я. Але насправді, коли уважно придивитися до цієї євангельської історії, вимальовується дивна картина нашого життя. Молишся, молишся, просиш, просиш, а Господь ніби й не чує і уваги не звертає на мої просьби. І віру втрачаєш від купи проблем, які над головою висять і на серці каменем лежать. А Він, здається, тебе не чує, щось Своє там думає, десь там на небесах промишляє тільки про ангелів і небожителів, їм там добре, не те, що нам тут.

Господь Своїм Промислом життєві трагедії направляє до кращого, всупереч несприятливим ситуаціям. Не дивлячись на інколи очевидне чудо в нашому житті, ми майже ніколи не дякуємо, а приписуємо все обставинам чи своїм власним талантам викручуватись з ситуацій. Хоч ми часто думаємо що пора брати життя в свої руки, набагато простіше жити, коли  довіришся Богу, і голова перестане боліти від комбінацій можливої поведінки в тих чи інших обставинах. «Бремя Моє легке», – казав Господь. В цьому наша віра – по суті та сама довіра Матері до Сина, хоча Той, здавалось би, спершу Її прохання про вино відкинув. Але Марію відповідь Сина не збентежила і Її віру не похитнула, і Господь віддячив за терпіння і прохання виконав. "Терпінням вашим здобувайте душі ваші." Господь дивиться на дар і на час, коли його дати, і подарує нам все чого ми просимо тоді, коли доростемо і зуміємо втримати дароване, і щастя дасть стільки, скільки зможемо понести, що б не впасти ненароком. Господь не може виконувати наші забаганки, як офіціант. А де ж тоді була б віра, надія і любов?

Марія – людина, що поєднала в собі безкінечне і обмежене, і залишилась при цьому всією душею близькою до нас, земних. Ми звертаємось у молитвах частіше до Неї не тому, що це приписано канонами чи літургічною практикою, а тому, що це природно. Коли довіряємо всім серцем Матері, то не будемо обмануті в своїх сподіваннях на Сина, до Якого Вона всім своїм серцем прихильна, і це зрозуміло: «Хіба дасть отець камінь сину, коли той просить хлібину»?

Така простенька не затверджена Писанням віра християн в Марію стала спокусою для протестантів і вони  благоговійне прочитання Її особи відхилили, як і все передання Церкви. Допитливий скепсис протестантів можна зрозуміти, якщо тверезо поглянути на іншу крайність – шанування католиками Богородиці «за майбутні заслугу Христа соіскупительницею». Православні християни не далеко від цього відійшли і всупереч простому євангельському Слову, в якому сказано достатньо для належного шанування Матері, перейнялися апокрифічними тріллерами західного походження, такими як «Земне життя Богородиці». Цей твір з’явився на теренах Західної Європи в середньовіччі, і, як і книга «Небесна ієрархія», написаний псевдо Діонісієм Ареопагітом, для того, щоб обґрунтувати католицькі догмати про Непорочне зачаття Діви і верховенство Папи. На що схожий зміст цієї книги? Уявіть собі дитину, яка, взявши в свої руки Володимирську ікону Божої Матері, що пильно бережеться спеціалістами музейної справи, вирішила ще хусточку з квіточками аквареллю домалювати, бо так гарніше на її погляд.

Священне Писання то теж ікона, до якої так само благоговійно потрібно відноситись і змиритись з тим, що важко піддається нашому розумінню. В своєму невтримному бажанні надмірного поклоніння Діві Марії, ми часто спотворюємо смиренний образ словесної ікони своїм безсловесним марнославством. Священне Писання відкривається і виявляє первозданну красу Її духовної вроди в достатній мірі тільки тоді, коли людина просто і  щиро молиться і намагається не відпасти від Церкви не тільки тілом, але й навіть серцем. Благодать Сина церковній людині  донесе до серця життєвий досвід Його Матері, Її смирення й кротість. Народжена Богородицею Плоть то і є тіло нашої Церкви. Без Сина немає Матері, але й Матір’ю для нас стає Церква тільки в молитві Отцю в Сині. І в цьому не є щось надзвичайне, в цих речах виражається не тільки наша віра і велично-тиха Божа Слава, але й природна краса Адама. Любов’ю Свого Сина Вона любить грішну людину.

Моя мама якось у святу Преблагословенну Суботу після служби сказала: «Ти, знаєш, а я б так не змогла. Коли б тебе розпинали, дивлячись на те, любити так людей, як Божа Матір нас любить». Ми Сина Її донині розпинаємо своїми гріхами, Він Всього Себе нам віддає у таїнствах, а ми грішимо і саме в цьому Він, по слову святого Максима Сповідника, «беззахисний перед нами». Господь нас не покидає, коли ми у гордині, як свині заповіді Божі попираємо .

«Тобі меч пройде душу», – звернувся до Марії Сімеон Богоприїмець. Навіть за неслухняну дитину болить серце матері, а тут Божественне Дитя невинно страждає. «Мечем називає пронизуючу біль страждань, пише святий Кирило Олександрійський,- що схиляє розум жінки до природних жалісливих думок. Адже спокуси очищають серця тих, хто переносить страждання і відкривають їх істинні думки ».Ми часто занадто прив’язані до своїх дітей і саме тому нам не під силу по-справжньому  полюбити їх, як окремих людей. Ісус не осуджував цю природну нездоланну силу батьківської ідеалізації дітей. Господь, що в Євангелії спонукає батьків брати приклад в дітей, "будьте як діти", Сам показує приклад тверезості: «відійди від Мене Жінко, бо ще не настав мій час». Всім на світі батькам Господь попускає такі скорботи, щоб не робили ідолів і не страждали від влади людини над людиною, яка маніпулює земною прив’язаністю для задоволення своїх пристрастей. Бажання дитини стають, як Божа воля, обов’язковими для виконання, так поступово виникає ідолослужіння і зникає любов. Ми з готовністю заявляємо, що готові вбити всякого, хто торкнеться моєї дитини, не розбираючись чи правий чи винуватий. Не був винуватий Її Син, але ж  ми його вбили, а наші діти, грішні, і що ж то за любов, коли ми інших Божих дітей ненавидимо, то хіба любим свою?

Христос любив Свою Матір і тому сказав: «Хто матір моя…, той, хто слухає Слово Боже і виконує його». Він поставив Матір на один щабель із всіма іншими людьми і нічим Її не виділив. Вона одна уважно Свого Сина слухала і на відміну від всіх апостолів, які чули тільки те, що хотіли почути із уст Христа,  «у серці своєму всі слова складала», тобто проникалася Його речами і по них жила. Таким шляхом Вона прийшла до пізнання у своєму Сині Всевишнього Бога. Апостол каже, що «духом Святим ми пізнаємо Сина Божого». Я не можу собі уявити такого смирення Діви, але це факт, на якому наполягають святі отці, щоб ми його запам’ятали - Марія разом з усіма апостолами отримала лиш в Сіонській Горниці, коли Господь дарував Духа Святого, повноту пізнання того, що Її Син – то Бог втілений. «Страждання Сина, очевидно, спокусили Саму Матір Божу»,- пише святий Кирило Олександрійський і додає ті думки, які могли оволодіти душею Марії: «Адже все від Бога, однак не без Сина. Я народила Того на Ким сміються, як Він висить на дереві розіп’ятий. Чому Він не сходить із Хреста, адже він нещодавно повелів лазару вийти з гробу?». «В повній мірі є зрозумілим,- продовжує свою думку святий отець,- що, не знаючи тайни, жінка могла зануритись в подібні роздуми».

Яка ж звичайна жінка знає, яку вона під своїм серцем носить людину, якою вона буде, ким вона виросте? Але кожна матір носить в своїй утробі свою надію. Господь, втілившись, не вийшов  а ні на йоту за границі людських можливостей і відкривав для всіх не більше того, що необхідно для нашого спасіння. Він потребував материнського молока, тому що хотів їсти, і Він підкорявся Матері, з Йосифом, бо був звичайною дитиною. Господь Всесвіту звернувся із Своїм Словом до людини лишень тоді, коли здобув своїм трудом і послухом необхідний для цього Свій власний досвід Людини. З Його проповіді видно чим Він займався, сіяв, жав, пас овець, столярував…

«Дитино! Що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і я з великою скорботою тебе шукали». Яка простота в стосунках між батьками і дітьми у цих словах. Йосип з Марією вже відійшли від Єрусалиму на цілий день шляху і не помітили, що Ісуса нема разом з ними! Хто з сучасних батьків дванадцятирічну дитину відпустить від себе в такому великому мегаполісі, як Єрусалим, та ще й на такий довгий час? Батькам надзвичайно важко ввірити своїх чад Богу; коли дитина перед очима, то й душа спокійна. Я в такому віці не розумів батьків і втікав із хати на довше, і нагрішив ох як багато. Я точно знав, що мене вдома чекають і що б я не натворив, вислухають і навряд чи налуплять. Пізніше мама признавалась, що не просто було спокій зберегти, що добре вона тоді коліна попродирала біля ікони Божої Матері, якій нас з братом ввіряла.

Господь ще в юнацькому віці заспокоїв земних Своїх батьків, спонукаючи довіряти своїх дітей Богу: «Нащо ви Мене шукали, хіба ви не знаєте, що Мені належить бути, в тому, що належить Моєму Отцю?». З цих слів свого Дитя «вони нічого не зрозуміли». Яка радість, що діти переростають батьків в своєму розвитку, хоча мало хто з отців сімейств може з цим змиритись. Коли Марія привітала Єлизавету, младенець її Іоанн перший за свою матір Богородицю привітав. Бо в утробі матері не частина її організму, безмозкий ембріон, а повноцінна людина, яка радується і плаче, часом глибша ніж матір. Діти завжди розумніші за батьків, але навряд чи мудріші, тому що для цього необхідний досвід, що набувається, хочеш-не-хочеш тільки з часом. Господь, будучи всевидючим владикою вічності, жив у часі і поступово набував людської мудрості.

Нам набагато легше вірити не в реальну Марію, а  в таку собі богиню, що височіє вище херувимів і нам до неї так далеко, що краще не пнутись. Можна до ікони приложитись, а далі жити своїм життям як і жили. Але ж «вище херувимів і чесніше ніж Серафими» – то призвання кожної людини, для служіння якої за словом апостола, створені безплотні духи. Святий Ігнатій Брянчанінов нам описує в простих словах як архангел Гавриїл, якого Господь послав благовістити Діві Боговтілення, ніяковів перед смиренням людини Марії. Він розмірковує як же звернутись до Преблагословенної, і звертається так, як раніше до її сестри Єлизавети: «Радуйся!…». Не подумайте, що вона розвеселилась від цих слів і побігла розповідати сусідам про таку надзвичайну подію. Вона пізніше розсудливо пішла до Єлизавети, з якою щось схоже сталося, бо мудра людина хоч і правильно мислить, але в собі завжди сумнівається.

Марія рахувала себе недостойною такого звання навіть тоді, коли почула від родички: «Благословенна ти  серед жінок». Коли Гавриїл до Марії звернувся,  Вона подумала, а що б то було таке за видіння? Якби Єва в Раю так само розсудила і хоча б у свого чоловіка Адама запитала, а що то за голос такий до мене заговорив, якого я не чула тут ніколи раніше, і якби Адам її мрії своєю розсудливістю вгомонив, то не сталось би й гріхопадіння. Хто із смиренням звертається до ближнього, той питає поради в Бога. Смиренна була душа Марії, і тому й Слово вмістила, що відразу Його не впустила, а розсудила, а потому вже зробила свідомий, розумний  вибір: «А як це станеться, коли я чоловіка не знаю? ...Ось раба Господа, нехай буде мені по твоєму слову".

Людина повинна так само розумно і свідомо жити в Церкві, а не сліпо виконувати обряди. До цього нас спрямовує святе Передання, тобто благодать Святого Духа, яким дихає Боголюдський організм Церкви. Ми можемо пам’ятати слова якихось великих діячів чи намагатись повторювати вчинки героїв людства, однак християнин просто живе тим, що їсть і п’є із Чаші, а слова та ж Сама Діва, чи Господь, чи Ангел нагадає, коли випаде на те якась життєва нагода. На цьому очевидному факті тримається віра наша. Віра то не переконання стійкої в своїх поглядах людини, віра Православної Церкви (з грецької пістіс – досвід) то реальний життєвий досвід Богородиці. Її свята душа слова Спасителя не тільки «складала в серці», але й вплітала в тканину життєвої практики. «Того, кого Богородиця носила плоттю, Того Самого ми носимо духом в своїй плоті» (св. Сімеон Новий Богослов). Завдяки подвигу Марії з'явилась у світі та віра, що тепер підтримує наше кволе серце, що вирізняє нашу Церкву з-поміж сотень інших варіантів християнства. Святий плід життя Богородиці – то плоть нашої Церкви, глава якої Христос, Її Син. «Ви запитаєте як відбулось Боговтілення,- пише святий Іоанн Дамаскін,- а я відповім запитанням на запитання, а як відбувається переложення хліба з вином в Тіло й Кров?» А це така сама тайна і водночас таїнство Церкви.

Ніхто із щиро віруючих у Христа людей, не дивлячись на конфесію, не заперечуватиме, що нічого з того, що сталося на планеті Земля завдяки Його втіленню, не відбулось би без Неї. Саме Вона від імені всього людства сказала ось ці доленосні і прості слова: «Ось, я раба Господня, нехай буде по слову Твоєму». Сім тисяч з половиною років, від самого створення світу довготерпеливий Отець людей і повелитель тварі чекав на ці слова. Ні, Він не випробовував людину такий довгий час, ніби мотузку, а ну, чи витримає вона Мене, чи ні. Господь може жити тільки в людському серці, і воно виявилось зайнятим нашим плотським мудруванням, сестрою гордині. Він не міг ввірватись туди силою, забрати, так би мовити, Своє, Він чекав, що двері відчинять зсередини.

Бог не міг визначити час, коли це точно станеться. Його Промисел не підвладний астрологічним прогнозам, чи навіть передчуттям праведних людей-пророків. Пророк Ісайя, коли говорив своє вдохновенне слово про «Діву, що народить Еммануїла», відчував серцем месію-Христа, але розумом своїм бачив конкретну людину – благочестивого царя Єзекію, що відродив релігію Єгови після диктатури язичника Ахаза. Кожен благочестивий цар в ті часи вважався десницею Божою, що веде свій народ до спасіння з полону язичників. Даниїл, коли говорив про сімдесят седмин до приходу Спасителя не займався нумерологією, тобто точним прогнозуванням волі Божої, він укріпляв полонених іудеїв в вірі на визволення, що обов’язково прийде від Месії Ізраїлю, тобто він чекав, що в них нарешті буде свій помазаний на царство по Закону і посланий Богом Цар. «Надія ж, коли бачить, то не є вже надією, бо якщо хтось бачить, то на що вже й надіятись», – казав апостол Павло. Все на планеті Земля залежить від нашого власного  бажання в рівній степені як і від Бога. «Якби Діва не згодилася, Господь не зміг би нас спасти», – пише святий Ніколай Кавасіла.

Святитель Ігнатій Брянчанінов писав: «Інші хвалять Марію тому, що Вона народила Бога, а Сам Господь хвалить Її за те, що Вона хранила Його слово в серці своєму». Богородиця і тіло, і душу свою підкорила Духу Святому, і ми називаємо Її Владичицею не тому, що Вона володіє народами. «Хто володіє своїм тілом, той володіє світом», – говорив святитель Миколай Сербський. Володіє своєю природою той, хто душу віддав у руки Божі: «Я раба Господня: нехай буде Мені по слову твоєму» (Лк. 11,2-4).

Марія досягла найвищої можливої для людини міри обоження, і, по слову св. Сімеона Нового Богослова, «якщо Вона Його народила тілесно, то, значить, духовно завжди мала Його в собі, і тепер має Таким же нероздільним». Подвигом Свого смиренного життя Вона сотворила в своєму тілі колиску для Богомладенця. Суть цього подвигу розкривається у так званому протоєвангелії: «І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між сім’ям твоїм і сім’ям її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут. 3,15).

Вираз «зітре тобі главу» на єврейській мові звучить дещо по-іншому: «воно буде пильнувати твою главу». У грецькому перекладі «Септуагінта», яким переважно користувались святі отці, стоїть слово «торнео», тобто уважно спостерігати. А слово змій по-єврейськи звучить “нахаш”, тобто шепіт. На думку святих отців “біси – це помисли”. Вони входять в нас через думку і обплутують нашу душу пристрастями, як змій обвиває кільцем свою жертву. Хто не впускає в себе помисли, не вірить змію, що пошепки підкрадається до нас, той вражає його в голову. «В ногах гріх лежить і підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4,6).

Змій так і не зміг підняти свій лукавий погляд на Пречисту, бо Душа Марії була чиста від брудних помислів, тому що Вона була уважна і смиренням своїм відганяла гріх. Ось чому прп. Єфрем Сірін писав: «Світ цей подібний до тіла, в якому є два ока. Око ліве і сліпе – Єва, око праве і світле – Марія».

Людина не більше Бога, і благочестиві передання про святих, які з утроби матері не вкушали молока в середу і п’ятницю, це перебільшення, тому що Сам Господь не гребував Материнською опікою і потребував людської про Себе турботи. На Голгофському хресті Він звернувся до Іоанна, щоб той так само потурбувався про Марію. Не ангели, а учні Христові приносили їй хліб до кінця земного життя, який вони благословляли в Сіонській Горниці і той хліб з вином ставали Тілом і Кров’ю. «Це матір твоя», – звернувся Господь до Іоанна, і Його учні тепер стали духовними дітьми Матері. Він Свою Церкву залишив на Її опіку. Марія не просто доживала свого віку, але й насичуючись Таїнствами, досягала в своєму житті такої повноти життя у Христі, якого людина може досягнути тільки за гробом. Вона ще за земного життя совоскресла з Богом, преобразилась так, як Господь на горі Фавор, і в Царстві Божому перебувала не тільки душею, але й своїм тілом. Успіння Божої Матері – то явлення істинної природи людини. Успіння  це своєрідне дозрівання, тобто смерть людини визначається Господом по мірі духовної зрілості людини, яка у кожного має свою міру. Як на дереві плоди, хазяїн збирає по мірі дозрівання, кого раніше, кого пізніше, але кожному так, як краще, за тими ознаками, які Він краще за нас знає.

Ось здається все сказав, що зміг на сьогоднішній день про Марію. Знаходжусь в розгубленості і замовкла моя душа, а чи варто було писати, коли рідко хто з святих отців торкався цієї теми?  Напевно, перебільшу, коли почну зітхати і ридьми ридати з приводу свого недостоїнства та ницості своєї істоти. Таким смиренням не володію і чесно признаюсь, що благоговіння, з яким необхідно приступати до цієї теми зовсім не маю. Чому ж я щось там намагаюсь сказати про неприступну для людського розуміння особистість? А тому, що маю серце, яке знаходить заспокоєння в молитві до Неї, але швидко втрачає це тепло в холодних реаліях буденності, в сумнівах і протиріччях. По можливості зважливе  і в рамках православного світосприйняття  розумне відношення  до євангельського та іконографічного образу Божої Матері, можливо, допоможе якомога довше побути під покровом Її молитви.

Блог автора