Рассылка от партнеров

Недалеко від Чернівців у невеличкому румунському селі Молниця є незвичайний дитячий будинок. Про нього частіше пишуть різні церковні видання, рідше – світські.


І все тому, що господарем будинку для дітей сиріт є священик – протоієрей Михайло Жар. Неофіційно заклад так і називають «Родина отця Михайла».

У родині отця Михайла, настоятеля Банченського Свято-Вознесенського чоловічого монастиря, троє власних дітей, 32 усиновлених та 120 під опікою. Найстаршому з них – 20 років, наймолодшому – лише рік.

«Поки що всиновив лише 32 дитини, тому що мене спочатку налякали, що заберуть усіх. Адже я лише опікун, а може знайтись усиновитель, який матиме право на дітей, – говорить отець Михайло. – Тоді я вирішив, що ладен іти на все, аби не розлучатися з дітьми. Якби їх забрали, то забрали б і моє життя».

Сам Михайло Жар також ріс сиротою. «Тож коли у дитинстві переглянув фільми “Вусатий нянь” та “Хазяйка дитячого будинку”, також захотів працювати у дитячому будинку, – продовжує священик. – А коли настав час, я відчув, що саме так маю вчинити. Почав ходити в інтернати. Спочатку лише допомагав та приносив подарунки. Згодом прив’язався до малюків і почав брати їх до себе. Першого всиновив, коли мої власні діти були ще маленькими».

Так у 1992 році в сім’ї священика з’явився трирічний Іван, хворий на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Дитина не могла ходити, лише повзала, спираючись на руки. Івана почали лікувати, застосовуючи нові методики, консультуючись із фахівцями. Згодом, побачивши, як багато таких самих хлоп’ят у дитячих будинках, родина Михайла Жара вирішила допомогти хоча б деяким із них. Узяли в сім’ю ще кількох діточок з ДЦП, які через хворобу взагалі не могли ходити. Возили їх на лікування навіть до Ізраїлю, після чого суттєво поліпшився стан їхнього здоров’я. «Тепер усі наші діти на ногах! А Іван уже зовсім дорослий. Він добре ходить, але все ще спираючись на милиці», – розповідає господар дитячого будинку.

Тож за кілька років виріс цілий притулок. Дітей отець Михайло збирає з усієї України. У кожного з його вихованців своя доля. Деякі потрапили сюди немовлятами, інші – уже в підлітковому віці, спробувавши алкоголь та наркотики, побувавши навіть у тюрмі. Є у дитячому будинку й діти, від яких відмовилися батьки і яких ніхто не хотів усиновляти, бо, як стверджують лікарі, хвороби у них невиліковні. Йдеться про пороки серця, ДЦП, гідроцефалію, епілепсію, хворобу Дауна. Таких дітей отець Михайло намагається показати найкращим лікарям як в Україні, так і за кордоном. І навіть коли медики розводять руками, завжди залишаються молитви. Наприклад, хлопчику на ім’я Нектарій лікарі не давали жодного шансу вижити – у дитини тяжка форма ДЦП та водянка головного мозку. Зараз хлопчик підріс, упевнено тримає голівку, посміхається, грається іграшками та тягнеться на руки до отця Михайла. Важко повірити, але кілька малюків с діагнозом ВІЛ також одужали.

«Незабаром у нас буде 60 ВІЛ-інфікованих діток зі всієї України, – говорить батюшка. – Для них ми приготували спеціальний будинок. Такі діти потребують більшої уваги та допомоги, ніж звичайні».

Нині у будинку перебуває близько 40 дітей-інвалідів. І всім, за словами священика, надають кваліфіковану медичну допомогу. «Нам виділили медичну лабораторію. У нас постійно працюють сім медпрацівників – масажисти, педіатри, медсестри, фельдшери. Нещодавно з’явився лікар-невропатолог, – розповідає отець Михайло. – Ми тримаємо постійний зв’язок із районною й обласною лікарнями. Двічі на рік усі діти обов’язково проходять медогляд. Я вважаю, що лікарі – посланці Божі на землі, їм дано зціляти людей. І якщо мені скаржаться на якусь недугу, завжди кажу: “Я молитимуся за здоров’я, але ви обов’язково їдьте до лікаря”».

Якось у грудні у притулок підкинули немовля у картонній коробці. Коли дівчинку знайшли, вона майже замерзла. Однак сталося диво – у монастирі дівчинка, якій дали ім’я Катерина і прізвище Щаслива, вижила. «Траплялися випадки, коли і старших дітей залишали у лісі поблизу монастиря, – говорить священик. – Але я завжди повторюю своїм вихованцям: “Ваша мама – найкраща, просто їй у житті довелося витримати важкі випробування”. Діти не мають бути жорстокими до своїх батьків, навіть якщо виросли без них».

Саме тому отець Михайло проти міждержавного усиновлення.

«Я проти, бо думаю, що мати, яка народила дитину і покинула її, колись з’явиться. Потрібно розуміти, що ці діти завжди шукатимуть своїх матерів. Наші вихованці, яким уже по 20 років, просять: «Батьку, ми хочемо побачити свою маму хоча б раз у житті». А якщо дітей вивозять з України, то вони можуть ніколи не побачити не тільки свою матір, а й братів та сестер, яких у сиріт, як правило, буває декілька. Багато моїх вихованців знають своїх батьків, а ті, у свою чергу, знають, де живуть їхні діти. Я ніколи не приховував інформацію. Хоча колись навіть пожалкував про це: ми допомогли відшукати дітям батьків, а ті захотіли їх не просто від нас забрати, а й навіть убити. Проте я пообіцяв Богу, якщо знаходиться матір дитини й хоче забрати маля до себе, то перешкоджати не буду. Ми не маємо права засуджувати когось за його вчинки – ми всі грішні на землі, але маму замінити ніхто не може. Вона для дітей завжди найкраща. Хоча перш ніж віддавати дитину у материнські руки, я завжди переконаюсь, чи добре їй буде».

До речі, у притулку намагаються не тільки вилікувати дітей, а й навчити. Тож не дивно, що значна увага приділяється освіті. Вихованці грають на різних музичних інструментах, співають, шиють, малюють. Є також кімната для занять спортом. Більшість із них ходить у звичайну сільську школу села Молниця. До дітей-інвалідів учителі приходять додому. «Я буду спокійним, коли всі мої діти отримають вищу освіту, дім та роботу», – говорить отець Михайло.

У багатодітного батька вистачає сил та натхнення, навіть незважаючи на те, що сам переніс три інфаркти та понад десять операцій. Він упевнений, що одного разу його врятувала спільна дитяча молитва: «Діти годинами стояли на колінах, коли у мене зупинилося серце й настала клінічна смерть».

Тим часом про Михайла Жара кажуть різне. Пліткують, що, наприклад, він продає дітей на органи за кордон. Сам священик подібні розмови сприймає по-філософськи, говорить, що засуджувати завжди легко, але відповідати все рівно треба перед Богом.

Але не дивно, що всілякі комісії з перевірками у притулку з’являються регулярно. Їх ніколи не меншає – перевіряють документи різні контролюючі органи, особливо санепідемстанція. «Але це ж добре, коли перевіряють, бо це ж наші діти, діти України, і держава завжди має про них піклуватися», – не сумнівається настоятель Банченського монастиря й продовжує мріяти.

«Думаю, за останні кілька років наші люди стали добрішими, почали краще відчувати чужий біль і сприймати його як свій, – говорить він. – Я дуже щасливий, коли діти потрапляють у сім’ю. Раніше і мені було важко брати дитину з дитячого будинку. Зараз ситуація трохи змінилася – державні органи опіки більше йдуть на зустріч. Сподіваюся, усі чиновники будуть зацікавлені в тому, аби дитина знайшла родину. Тоді кожна сім’я в Україні могла б взяти хоча б одну дитину. Думаю, де за столом їдять двоє-троє, можуть прогодуватися і четверо. Проте, на жаль, це мало хто розуміє – насправді, люди не готові до такого кроку психологічно, багатьом важко на це зважитися. Чомусь люди бояться цих дітей, які можуть стати їх щастям. Тож якщо кожна родина візьме одну прийомну дитину, у країні не буде сиріт, сліз та горя. Тоді б Бог радів на небесах, а ми – на землі».

За кілька днів у великій родині отця Михайла зустрічатимуть ще п’ятнадцятьох діток.