Катерина Саєвська – не просто художниця з Полтави. Вона – художниця-меценат. Як можна порятувати людське життя за допомогою фарб, пензлів та полотна? Про це Катерина розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Україні небайдужій».

- Катерино, ви не просто малюєте цікаві картини, і непросто їх продаєте. Ви направляєте гроші за продані картини на допомогу тим, хто цього потребує. Розкажіть, будь ласка, як виникла така ідея? І хто був першим, кому ви допомогли таким чином?

- Я писала свої картини і просто дарувала їх людям. Але коли в 2014-му стався Майдан, я так розхвилювалась, що не могла нічого писати, тільки дивилась новини та плакала. Так було приблизно 3 місяці, аж до виборів президента.

Я собі сама вирішила, якщо в нас залишиться державність, то треба щось робити, а не просто плакати. Одного разу, читаючи новини в ФБ я звернула увагу на благодійний аукціон, який допомагав пораненим. Я звернулась до адміністраторів і запропонувала свою картину. Потім ще раз і ще раз і так було дуже багато разів. І аукціони були різні і країни, куди вони продавались.

Допомагала я в основному у пораненим воїнам. А одного разу мою картину купив пологовий будинок у Києві, здається №2, так на виручені кошти волонтери придбали портативний кардіомонітор для польового шпиталю. Ми з чоловіком дуже раділи з того приводу.

Самостійно я почала продавати свої картини коли прочитала пост про Сашу Чалапчія (боєць, який втратив на війні обидві ноги, але навчився ходити на протезах, - ред.). І так мені хотілось допомогти адресно і напряму і швидко, що я наважилась і опублікувала свою картину.

Половину коштів від своїх картин я перераховую тим, хто цього потребує. Дуже часто всі гроші відправляю цим пораненим, діткам та вдовам.

- Наскільки в нашій країні взагалі поширений такий вид благодійності? Як люди мистецтва ставляться до такої ідеї?

- Я не знаю, як це поширено в Україні, але я знаю, що я допомогла кільком друзям опанувати процес допомоги. У мене дуже добрі друзі художники. Вони теж тепер часто допомагають таким чином.

- Як ви знаходите дітей, які потребують вашої допомоги? І як шукаєте покупців?

- Знаходити, кому допомогти, - не складно. Дуже часто люди самі звертаються за допомогою. Але я не можу допомогти тим, про кого немає офіційної інформації в інтернет джерелах. Я часто звертаюсь в розділ "допомога" на ТСН. Там перевірена інформація і є всі необхідні реквізити. Для мене не має значення з якого регіону дитина чи хвора людина. Я взагалі нікого особисто не знаю з тих людей кому допомагаю.

- Коли малюєте картини, чи присвячуєте ви їх конкретній дитині, яка потребує допомоги? Що вас надихає на сюжети – досить різні як технічно так і емоційно?

- Натхнення приходить з різних джерел. Буває, що починаю картину і не знаю, яка вона буде до самого кінця. А буває так, що ідею картини виношуєш, роздумуєш, аналізуєш, як краще розмістити об’єкти у просторі, міркуєш над кольорами. Не має в мене одного рецепту. Завжди все буває по різному.

- Історія якої дитини, вам запам’яталася найбільше?

- Найбільше мене вразила історія Максима Стасіва. Цьому хлопцю дуже потрібна допомога по пересадці кишечнику. Його питання так і не вирішене до кінця. Він зараз знаходиться в Індії, чекаючи донорського органу. Там лікарі підтримують його життєдіяльність.

- На вашу думку, чи нормально коли в суспільстві хворими дітьми більше опікуються волонтери, благодійники, просто небайдужі люди, ніж держава?

- Так склалось, що в нашому суспільстві допомагають хворим дітям не байдужі люди та волонтери. Звісно, що потрібні реформи в медичній галузі, та мабуть ще більше потрібна на то воля і совість законодавців та політиків на різних рівнях влади.

- Розкажіть, як ви намалювали свою першу картину? Хто ваш улюблений художник? Кого вважаєте своїм вчителем?

- Свою першу картину я написала в подарунок своєму другу. Він дуже довго мене спонукав взятись за пензлі та полотно, а я все вагалась. Створити картину, це не борщ зварити, це кожна жінка вміє. Картина художника, це його оголена душа.
Я хвилювалась, але все ж таки зробила свої перші кроки на полотні. Написала я для свого друга макове поле, як він і хотів. Це був 2011 рік. З того часу пишу кожен день. Часто і вночі, і перше, що я роблю зранку, біжу дивитись на свою вечірню роботу.

В мене дуже багато улюблених художників. Але все ж таки віддам перевагу Мартіну Джонсону Хедуенеді. Копії на їх картини я пишу, бо намагаюсь повторити їхню красу, та швидко засвоїти всі секрети на навики.

- Ваша картина «Душа» дуже зворушлива. Вона про жіночу долю чи все ж таки про нашу країну, її долю?

- Я довго намагалась уявити цю картину, бо хотілось передати долю кожної жінки і долю нашої країни в одному сюжеті. Що в мене вийшло - вирішувати вам. Але особисто мені вона дуже подобається.

-У вас досить цікава доля і особиста. Ви 10 років працювали в пологовому будинку. Чи не там у вас виникла ідея допомагати дітям?

- Так, я дійсно працювала акушеркою в пологовому будинку. То дуже почесна, але складна і відповідальна справа. Нажаль, на той час та професія не дала мені змоги забезпечити свою родину самим необхідним. Я вимушена була змінити свою професію.

- Ви також пишете вірші… Який ваш улюблений. Що надихає і як на все вистачає часу?

- Вірші!!! Я давно вже їх не писала, писала до війни... Після початку 2014 року не хочеться нічого нікому говорити. Хочеться творити. Як закінчиться війна, і мені буде що сказати людям, я обов’язково скажу у віршах.

С Екатериной Саевской беседовала Яна Осадчая
Портал "Україна небайдужа"