Рассылка от партнеров

 Вперше я побачила її два тижні тому на коридорі онкогематологічного відділення. Дівчина-підліток з цікавою стрижкою. Вона сиділа в інвалідносму візочку і було помітно, що ліва нога дівчини не згинається. «Саркома» - промайнула в голові страшна думка, але я тут же внутрішньо відмовилась від цієї здогадки. Не можна на кожну нову дитину, яку бачиш у відділенні, накладати тавро онкологічного діагнозу. Можливо, вона лежить в травматології, а сюди заглянула на хвильку провідати когось знайомого? Так буває, я знаю, я бачила таке. І зачіска в дівчини гарна. Зазвичай дівчат, в яких має випадати волосся від хімії, стрижуть коротенько і негарно, машинкою для стрижки.
Через декілька хвилин лікар руйнує мої сподівання. «Ви вже бачили дівчину на коридорі? Новенька дитина. Саркома стегна з метастазами в легенях. Лягає на наступну хімію до нас, бо в Інституті раку зараз немає місць». Мій логічний ланцюжок розпався. Саркома. Це означає дуже довге лікування. Орієнтовно півтора роки: курси хімії, операція про видаленню пухлини, знову курси хімії. Скоріше всього треба буде дуже дорогий ендопротез, вартість сучасного протезу біля 100 тисяч гривень.
Наступні декілька днів постійно почуваю себе як солдат, який стоїть на варті. Солдатові не можна спати. Мені не можна прикипати душею до однієї дитини.
Солдата, який заснув на варті, покарають. Якщо я прикиплю душею до якоїсь дитини, буде боляче, я не зможу спокійно, виважено писати новини про цю дитину, не зможу нормально спілкуватися з нею. Я вже знаю як це буває, коли прикипаєш до однієї дитини і потім не можеш тижнями, місяцями нормально думати. Я знаю, що моя «слабкість» - підлітки, тому намагаюся тримати дистанцію.

 

«Не спати!» - та ніч довга, в солдата самі по собі закриваються очі. Йду в лікарню знайомитися, адже дівчина вже лягла в відділення і їй потрібна допомога. Дівчину звати Люба. В грудні їй виповнилось 13 років. Важкий вік. Дуже важкий. Діти, які захворіли раніше, ще мають шанс хоч на рік-два повернутися в дитинство після завершення лікування. В підлітків цього шансу вже немає. Вони вже дорослі. Хвороба забрала їх дитинство, кинувши, ніби насміхаючись, на здачу лише біль та сльози. Люба розповідає, що дуже любить географію і фізкультуру, любить співати в хорі. «Вірніше, любила до хвороби»,- уточняє дівчина. По телевізору показують дітей з синдромом Дауна і Люба з захватом розповідає мені, що в них по сусідству живе дівчинка з такою хворобою, що це чудова, щира, добра дитина. В Люби болить коліно, поки дівчина розмовляє, вона на декілька хвилин забуває про хвору ногу. Як тільки розмова обривається, вона знову починає терти ногу, крутиться на ліжку, безкінечно змінює положення тіла.
«Не можна спати на варті!» - хоч в коридорі майже темно і важкий автомат тягне плече донизу. Не можна прикипати до дитини. Далі вона поїде на лікування в Київ, попереду ще дуже довга дорога, яку треба пройти поруч з нею зі спокійною головою. Лікар попросила закупити супроводжуючі препарати на хімію. Дзвоню до мами, піднімає трубку сама Люба. Хриплий, ніби надломлений голос. Вона цього не каже, але я чую, що їй погано. «Мамі треба було сьогодні вийти роботу, вона залишила мені свій телефон» - коротенька розмова, після якої я розумію, що ліки треба замовляти, не узгодивши з мамою. Сідаю на теделефон. Шукаю Уромітексан, який зник з аптек. Без цих ліків хімію не почнуть. А відкладати хімію не можна. Треба шукати. Треба забути, що зараз п’ятниця, вечір. Дякувати Богу, ліки знаходяться, позичаються, беруться в аптеці під чесне слово.
«Не спа….» Через тиждень розумію, що я вже прикипіла до неї всією душею. Не відірвеш, не перекреслиш. Вона в думках, вона в молитвах. Приходжу в лікарню, щоб її сфотографувати. Люба змучена, нога болить, страшна блювота. Прошу її одягнутися для фотографії, зав’язати хустинку. Декілька фото - і вона знову лягає в ліжко. Розмовляти не хоче, тільки тихенько дякує за подаровану нашою постійною помічницею книжку. Через два дні ще гірше. Люба лежить, відвернувшись до стіни, і постійно стогне: «Болить, болить, боли –и-и-и-ть… Хочу додому…». Господи, яка важка ця дорога!!! Боже Мій, як їй допомогти???